Російський політолог Дмітрій Орєшкін в ефірі програми телеканалу Еспресо “Студія Захід з Антоном Борковським” розповідає про управлінську кризу в Росії та розгубленість путінського оточення.
– Пандемія вирує на всьому континенті. У Російській Федерації є своя специфіка, але, як казали класики, “вся половецька кіннота, вся печенізька рать не можуть Хитуна-Бовтуна зібрать”.
– Як завжди буває у таких випадках з такими режимами, коли щось серйозне відбувається, вони починають сипатися відразу за всіма параметрами, і формується для Володимира Путіна таке неприємне явище, як когнітивний дисонанс. Вони ж роками, а то й десятиріччями розповідали, що Путін – сильний лідер, що він піднімає Росію з колін. Він готує Росію до тяжких випробувань, які чекають нас попереду, і саме тому він повинен на себе замикати усі функції, він повинен відбирати потенціал у опозиції – це народ підтримував. А от зараз настав час “Ч”, і ми бачимо, як Путін раз за разом відсилає повноваження на місця.
– Ми в Україні порахували, що в головній російській заначці — близько 500 млрд доларів. Але замість того, аби починати затикати голодні роти грошима, влада починає казати: “Ви там, хлопці, на місцях піднапружтесь”. А я собі уявляю російську «глибинку» десь за Уралом, і які там речі можуть відбуватися…
– От саме зараз настає час кризи, коли люди дивляться на центр і кажуть: “Дядьку, ми тебе 20 років годували, аби ти був могутнім, щоб ти піднявся з колін, а от зараз криза – тож допоможи». Путін каже: “Та ні, хлопці. Ми з Москви не можемо керувати якимись там містами за Уралом. Ви вже там самі, будь-ласка. Ми вам повноваження даємо і цінну пораду – дійте точно, акуратно і обережно». А на місцях питають: “Де ж гроші?» А грошей немає, “Вони нам потрібні для вирішення федеральних проблем. Ми в Сирії воюємо? Воюємо. Потрібно туди гроші? Ще й як. А підтримуємо “ЛНР-ДНР”? Так. Потрібно туди гроші? Так. Не забагато, але щоб там в людей штани підтримати. Ми підтримуємо Чечню. Ми підтримуємо якісь визвольні рухи, втручаємось у процеси в США. Ми багато чого робимо. Нам не до вас. Ви вже самі там якось вибирайтесь». Я чому кажу, що це погано для Путіна? Ось тут люди, прихильники Путіна, які йому аплодували за кримську епопею, тепер відчули це на своєму особистому досвіді. Тверду руку, яку вони хотіли, тепер відчули у себе в кишені, і вона звідти вигрібає останні копійки і, звісно, на словах якось там чимось допомагає, а на ділі – ні. Люди із жахом розуміють, що їх “взули”, і починають злитись і на Путіна, і не на Путіна, і на тих, хто сварить Путіна, і на тих, хто хвалить Путіна. Вони починають злитися на весь світ, бо вони обдурені. Вони відчувають це – те, що їх довго і впевнено дурили, а ти, відповідно, був ідіотом, бо вірив у це. Це дуже болісно.
– Це не лише болісно, але й небезпечно. Ви, в принципі, описали схему соціальної ентропії. В Україні вона має свої особливості, у Росії – свої, бо ж, загалом, терпіння у людей далеко не гумове.
– Вертикальні, авторитарні режими, тим більше – в Росії, руйнуються, коли є розкол еліт, але й розкол еліт відбувається. Люди, елітні люди також починають відчувати, що Володимир Володимирович щось не справляється, щось йому перестало везти. Ось ця його “ліхая фартовость” кудись зникла і тут починається те, що називається бродіння еліт. Пересічні громадяни, які і так ніколи не були “як сир у маслі”, будуть жити на картоплі. В нас і так велика кількість псевдомістян живе насправді в таких хатинках на три віконця під шифером, і навколо картопля посаджена. Він ніби працює на заводі, а годується зі своєї присадибної ділянки. До речі, в Україні, мабуть, те саме. З радянських часів все це залишилось. Так що так, бунти будуть. Вулиці перекривати будуть. Касками стукати будуть. Протести будуть. Але все це буде локально, а для того, аби гасити локальні протести, у Путіна ресурсів вистачить. В нього понад 500 млрд доларів. Але справа в тому, що зараз всі ці гроші розлітаються дуже швидко, але на те, щоб погасити якийсь конкретний бунт в якомусь конкретному місці грошей вистачить. А от якщо в нього почнуться конфлікти з елітними громадянами, бо розумні люди розуміють, що рішення приймаються не оптимальні, рішення приймаються із запізненням…
– Ну, путінські еліти зараз опинились в двоякому положенні. З одного боку, путінська система затрамбувала всі політично значимі проекти, які у випадку моменту “Х” могли б підтримати падаючу владу в авторитарній країні. З іншого боку, вони істерично шукають чи то наступника, чи то можливість політичного перезапуску системи.
– Звісно. Представники різних угруповань цієї вертикалі починають гризтись між собою, використовуючи далеко не парламентські методи боротьби. Там, в основному, силовики, і за кожним з них стоїть якась озброєна група людей. Золотов – це Росгвардія, ФСБ – це спеціальні війська, МВС, армія – Шойгу. Проблема вертикалі та мої претензії до Путіна у тому, що він фактично залишив країну без можливості легально вийти з такого типу політичної кризи. Якщо говорити про Україну, то люди змучуються, дратуються, їм не подобається президент, але через три роки вони матимуть можливість вибрати ще когось, а у нас – ні. В нас лише або льодорубом по голові, або ногами вперед, бо нема можливості знайти альтернативу, намацати альтернативу, ми ж не знаємо, хто буде після Путіна. Наприклад, от буде це Навальний чи Зюганов. Він може виявитись нічим не кращим чи ще навіть гіршим, але має бути можливість виправити цю помилку, теоретично повинна бути, якщо є механізм легальної зміни влади за допомогою чесних, прозорих, демократичних виборів. От ми і не маємо такої можливості. От ми сидимо і чекаємо, як там на верхівці, хто кому голову льодорубом першим розтрощить і як вони там між собою цей пиріг, цю вертикальну морквинку, поділять. А ми в очах цих людей всього-на-всього ресурс, всього-на-всього середовище існування…
– …лід під ногами майора. Ми в Україні очікуємо чергового підлого кризового кидка. Як ви слушно зазначили, грошей на геополітичні авантюри у Кремля достатньо. В Україні ми також переживаємо великий момент бродіння, незадоволення пересічних громадян і, в принципі, слабкість центральної влади. І є відчуття, що, можливо, в момент “Х” знову спрацює синдром 2014 року, тобто Кремль може знову обрати стратегію нападу.
– Ні. Це буде катастрофа. Але це не буде Путін. Путін занадто раціональний. Він розуміє, що економіка також дуже важлива. Його, даруйте, доля України зараз не надто обходить. Його навіть мало обходить доля Російської Федерації. Його обходить лише доля Володимира Володимировича Путіна і його місце в історії. Так от, він розуміє, що, по-перше, в Україні його чекають. Українська армія інша. Він розуміє, що будь-яка невдала військова дія призведе до гуртування української спільноти. Він розуміє, що Європа одразу почне допомагати, причому активніше, ніж 5 років тому. Так ось, як раціональна людина, Путін не може намацати військового вирішення. Він би і хотів, бо в нього було три піки популярності, пов’язані з трьома війнами: чеченською, грузинською і українською. Але він не може. В нього немає на це ресурсів і внутрішньої інтенції. Але є підґрунтя остерігатись, що після Путіна прийде хтось більш «крутий», на кшталт “чорних” полковників у Греції чи в Аргентині. Набагато більше шансів, що саме туди еволюціонує післяпутінський режим, аніж в бік європейських цінностей і демократизації. І от тоді – хто знає, що буде. І тоді ці молоді полковники, котрі прийдуть після Путіна і замість Путіна, можуть спробувати. Вони відверто вірять, що товариш Сталін вирішував ці проблеми, і сталінськими методами слід відродити мобілізацію, мобілізаційну економіку. Умовно кажучи, прийде якийсь Гіркін у Кремль – і що це буде? Для Росії в найближчому майбутньому проблеми, звісно, економічні. Путін намагався зондувати ґрунт щодо зняття санкцій. Йому дали ввічливу відмову. Тепер він відступає у нафтовій війні з Саудівською Аравією, бо він розуміє, що ця війна руйнівна в першу чергу для нього і для пана Сечіна. Саме тому він виглядає переляканим і саме тому і патріотична спільнота, така військово-мілітарна, мобілізаційна спільнота, пред’являє Путіну претензії: “Ну ти, татунцьо, слабак. Ми ж думали, ти крутий. Ми ж думали, ти ведмідь, котрий піднявся на задні лапи. А ти ось як”. Розгублене й населення, яке думало, що «нехай живемо недобре, зате втерли всім носа. Забрали в українців Крим, послали всю цю Європу». А ось тепер все це населення починає думати, що щось не так. Каже: “От ми піднялися з колін, їсти немає що. Гречка де? Ціни ростуть”. І ось це відчуття когнітивного дисонансу і якогось такого філософічного безмежного жаху… Раніше було зрозуміло, куди ми йдемо. Ми перемагаємо ворогів. Потрібно відмежуватись від Заходу, бо він нас знищить. Ми 20 років це робили, відділялись – і прийшли в яму. Це відчуття того, що ми опинились у ямі, воно жахливе. Воно в глибині, і люди бояться про це говорити, але в глибині вони страшенно розчаровані. Саме звідси спалах агресії до всіх. І до себе, і до сусідів, і до Путіна, і до тих, хто Путіна сварить, і до лібералів-демократів. А з іншого боку, є якесь відчуття розпаду державної спільноти. Вибори. Спробуйте зараз з людьми поговорити про вибори. Які вибори? Вони розуміють, що там як захочуть, так і зроблять. Конституція? Кому вона потрібна, її все рівно ніхто не виконує. Загальнонародне голосування – печеніги лише та половці. Путін вже з відчаю придумує цих самих печенігів. Ну, перемагали колись всіх, і що? Цей режим суто військовий, мобілізаційний режим, на війну і розрахований, а під час миру? А якщо війни нема? Куди тоді цей режим прийде?! Виявляється, що у мирний час він не потрібен, а ефективний і корисний лише для тих, хто під військово-мобілізаційну риторику чи під військовий бій барабанів набиває собі кишені. І ось несподівано люди для себе це відкрили. Те, про що ми говорили 10, 15, 20 років тому. І от це відчуття внутрішнього ціннісного психологічного розпаду ще, мені здається, путінською бригадою до кінця не усвідомлено. Путін щось говорить, а його вже не слухають. Це вперше таке. Мало що він там розповідає, раніше слухали люди, а тепер просто задньою ногою відмахуються.
За матеріалами Антіна Борковського.