Володимир Ковалик народився 10 квітня 1921 року в штаті Іллінойс в місті Чикаго (США) у родині емігрантів із південного заходу України. Володимир Ковалик як двомовний поет, член Національної спілки письменників України, Всеукраїнської асоціації письменників, Міжнародної спілки поетів Америки, Міжнародної асоціації письменників баталістів мариністів, Герой Козацтва України, лауреат літературно-мистецьких премій “Літературний Львів”, “Золоте перо Америки” та Мирона Утриска, Почесний академік Міжнародної академії літератури та журналістики та багато іншого.
Володимир Ковалик – автор 18 збірок поезій виданих українською та англійською мовами.
“Тіло готують для перельоту до Львова. Орієнтовно приліт літака з тілом поета очікують наступного тижня, у п’ятницю, 15 вересня. Цього ж дня ввечері має відбутися парастас у селі Підгірному біля Львова”, повідомила донька Ольга Гриців.
У суботу, 16 вересня, відбудеться похорон на сільському цвинтарі. Поховають Володимира Ковалика поруч із могилою його дружини Емілії.
Як повідомила Марія Климчак, панахида за поетом відбудеться 8 вересня 2017 р., о 19:00 за адресою: Веnson Family Funeral Home, 3224 w. Montrose Ave. Chicago, IL 60618.
“Ховатимуть в Україні! Вічная пам’ять!
У Чикаго зупинився перепочити, не стало сил лелеці долетіти до рідної землі, але ж і американська не була мачухою…Ще донедавна приходив до музею, а коли не міг, присилав онуку Мар’яну, щоб послухала і переказала все , що було. Ми мали щастя спілкуватися з паном Володимиром упродовж багатьох років і перші інтерв’ю про нього писалися після наших розмов… він дарував мені свої книжки і завжди з охотою виступав по радіо. Багато з нас пригадує його лірико-драматичну сповідь про коляду під чужим сибірських небом на вечорі в музеї . Тоді ми вперше почули розповідь про пережите у Гулазі від Володимира Ковалика, народженого в Чикаго в 1921 році в родині емігрантів. Він змалку любив писати вірші, ходив до американської школи. У підлітковому віці мати повезла хлопця в Україну до бабусі з дідусем, щоб він там навчився добре української мови. То було в 1936 ..Проте всі плани зруйнувала війна. Володимир іде в повстанську армію, попав в облаву і у лабети садистів-енкаведистів, де і зазнав нелюдських катувань, а далі каторга – 20 років – в концтаборах Мордовії. В’язень Гулагу 5 років зі свого 20-річного ув’язнення, відбував разом з Патріархом Йосифом Сліпим. І саме про один з тих далеких різдвяних вечорів з Йосифом Сліпим, єпископом Чернецьким, композитором Йосифом Барвінським та іншими пан Ковалик розповів присутнім у музеї . А потім ще й зачитав власного вірша «Різдво за гратами-
Рождество! Свят-вечір, друже.
Нині в нас з тобою –
Коляду заколядуєм
тихо між собою.
Крадькома, щоб не почули
нехристи прокляті,
бо, як вчують, запроторять
в карцерюгу кляті…
Після завершення терміну ув’язнення пан Ковалик, громадянин Америки, отримав тільки у 1991 році американський паспорт і повернувся до Чикаго. А про свої буремні роки в мордовських таборах він розповів згодом в своїх книгах.Там втратив руку…
Дякую панові Володимирові, що на мій дзвінок, погодився минулої осені прийняти Живе телебачення і спогади про Йосипа Сліпого увійшли до фільму про Патріарха…Хвилювався дуже, – казала дочка Оля Гриців, яка опікувалася разом з своїм чоловіком Ігорем, татом до останнього дня його життя…
Але і чекав на гостей журналістів, любив спілкуватися. -Володимир КОВАЛИК — сучасний американський і український письменник. Автор поетичних збірок «Під небом Чикаго», «Славте Америку» — англійською мовою; «Щем пройдених доріг», «Не зречуся ніколи», «Голгофа Митрополита Йосифа Сліпого», «Що болем залягло у серці» .- українською мовою .Його душа в дорозі до зустрічі з коханою дружиною Емілією, яку американський українець зустрів в Сибіру, таку ж віддану як і він, Україні! Він писав вірші і прозу двома мовами, обидві рідні як і земля, лише там рідніша, бо там дружина… Приносимо наші щирі співчуття родині Olga Grytsiv, Mariana Grytsiv, Igor Grytsiv, Тарасові Гриців… Вічная пам’ять поетові, Героєві, батькові! Поруч з Вами дорогий пане Володимире еміграцію переживалося набагато легше, бо увесь тягар ви взяли на себе. Ми молимося за Вашу чисту і світлу душу!”, – йдеться в повідомленні.
Довідка: “Народився 1921 року в родині українських емігрантів у місті Чикаго. Закінчив початкову школу. Писав вірші і мав успіх: їх друкували американські часописи. А далі мама стурбувалася, що син має неодмінно знати мову батьків. І ось одного дня вона привезла мене до своїх батьків, добрих господарів, у село Дроздовичі, на той час на Перемишльській землі. Привезла, аби я вивчив материнську мову і почав писати вірші не лише англійською, а й українською. Ось тут, на своїй другій рідній Батьківщині, і довелося сповна випити людського горя та болю.
Швидко скінчилося щасливе дитинство у заможних батьків у Чикаго… Після романтичної юности в родині багатого діда та після п’яти років боїв в Українській Повстанській Армії потрапив у лабети садистів-енкаведистів, де і зазнав нелюдських катувань.
Із двадцяти років каторги в концтаборах Мордовії п’ять — провів з людиною-легендою Йосифом Сліпим. Частенько Митрополит виходив із задушливого барака ковтнути свіжого повітря, тому що в помешканні постійно кис сморід, як у стайні. Він крокував до дозволеного місця для прогулянок. Ніби зараз перед очима дерев’яна вежа, діючий годинник з дерев’яним механізмом — пам’ятка якогось військовополоненого німця-генерала. Це був єдиний показник часу, який зухвало відлічував терміни тисячам знедолених. Митрополит любив повторювати: «Час — це необмежена проминальність». Та частіше Владика нікуди не виходив. Постійно молився у своїй тюремній келії. Частенько свою пайку віддавав голодним, а сам лишався без їжі. Час від часу я пригадував слова Митрополита, що людині необхідна віра. Віра робить людину розумнішою.
Мушу сказати, що Йосиф Сліпий інколи, дуже рідко, любив пожартувати. Якось я приніс вірша, написаного для його величности. Митрополит вислухав. Був у доброму гуморі і запитав: “А де друкувати будете?” Жартома чи всерйоз я відповів, що у Львові.
Та наші дороги з Йосифом Сліпим розійшлися. Лише пізніше мені стало відомо, що Патріарха вивезли з “Дубровлага”. А свого вірша “Живе в серцях” світлій пам’яті Патріарха я зміг надрукувати лише восени 1992 року…
У 1967 році я забираю свою дружину Мілю, десятирічну донечку Олю та шестирічного Ярослава і переїжджаю із заслання до Львова, де немає нічогісінько, лише довгий віз невиправних болячок. Навіть прописки і права на неї. Тимчасово прилаштувалися у сестри дружини у Львові. А вже згодом — світ не без добрих людей — почали будувати дім у селі Підгірне під Львовом.
У свою власну двоповерхову оселю я переходив, коли вперше на повний голос в ефірі Українського радіо зазвучали слова Василя Симоненка:
Можна все на світі
Вибирати, сину.
Вибрати не можна
Тільки Батьківщину.
Ми із сином на початку 80-х років поїхали до Москви. Холодна і непривітна осінь і такі ж люди нас зустріли там. Певно, синові знову інтуїція підказала не показувати підтвердження, що він, справді, громадянин США. Лише у 1991 році Американське консульство у Києві зустріло нас дуже привітно. І вже за два тижні у моєму помешканні у Підгірному пролунав телефонний дзвінок: можу отримати паспорт громадянина США. На митній службі кілька разів перепитували, до кого я їду і хто мене там чекає. Плакала дружина, не знаючи, що чекає мене в Америці.
Певна річ, треба було пройти через усі американські перепони, але вони не порівнянні з “радянськими”. Чикаго зцілює всі рани і дарує душевний спокій.
За рік я повернувся в Україну вже визнаним американським письменником. Зі всіма документами. То була найщасливіша зустріч із дружиною і дітьми. До ранку ми будували плани на майбутнє там, за океаном. Особливо засипали запитаннями діти.
Згодом діти побачили й відкрили для себе Америку. Нині живуть там. А ось дружині Мілі не судилося. Тепер щороку, навесні, мов той лелека, я прилітаю в Україну, щоб навідати свою другу Батьківщину і поклонитися могилі, де у вічному спочинку моя єдина Любов”…
Джерело: Maria Klimchak