Роздуми, приводом для яких став мій недавній химерний і безглуздий досвід, коли я був безцеремонно відкинутий.
Наближаючись до свого сімдесятиріччя, я вважаю себе все більш інтроспективним. Я активно займався українсько-американською громадою більшу частину свого життя і часто дивувався, чому так: тільки декілька моїх однокласників з восьмого класу були залучені, оскільки я відвідував українсько-католицьку школу св. Юра, яка мала стати розсадником українсько-американських громадських активістів. Але не так. Чесно кажучи, зі 120 однокласників лише небагато наблизилися до того, щоб бути орієнтованими на громаду.
Недавній химерний і безглуздий досвід дав мені привід знову задуматися над цим питанням. Я мав намір внести частину моїх цінних акцій до українсько-американської Фундації. Мені відповіли, що ця Фундація не має ємності для такого внеску. Я запропонував оформити його і я б не тільки зробив свій внесок, але й намагався б переконати інших зробити те саме. Я був безцеремонно відкинутий.
Звичайно, новачок у громаді був би втомлений і не повернувся б. Є багато інших способів, через які наша спільнота відмовляється від новобранців. Одним із них є сприйняття корупції. Багато і, на мій погляд, дуже багато, на жаль, бачать громаду як комунальне корито, як можливість підвищити свої власні або сімейні фінансові ресурси. Деякі з пільг включають пільгову оренду, безкоштовне харчування, платний транспорт і тому подібне.
У багатьох випадках активіст не тільки отримує вигоду, але й ділиться своєю спільною щедрістю зі своєю родиною. Цей тип самозбагачення триває поколіннями. Деякі навіть тримають оплату посади, коли організація просто не може собі цього дозволити. Часто нахабна репліка полягає в тому, що я працюю у громаді з нижчою шкалою оплати, ніж я міг би усвідомити в реальному світі. Так само часто, чесно кажучи, якби не позиція громади, були б багато з цих так званих “відданих патріотів” безробітними.
Це жодним чином не є засудженням оплачуваних працівників, необхідних для функції установи. Українська американська, канадська, європейська і навіть австралійська спільноти були прямо відроджені, перелитою кров’ю, прошу вас, новою хвилею, величезною людською ціною для України, хоча й не фінансовою втратою. За деякими підрахунками, одна чверть валового внутрішнього продукту України припадає на перевезення грошей своїм рідним, що здійснено мігрантами за кордоном. Все-таки ця хвиля – робоча хвиля. Вони живуть максимально економно, щоб якомога більше віддати своїм родинам в Україні. В результаті до громадської скарбниці жертвується мало, якщо й взагалі жертвується.
Найпомітніший грошовий номінал на знаменитій колекційній таблиці є з зображенням Джорджа Вашингтона. На жаль, для оплати витрат потрібно занадто багато цих однодоларових купюр. Я критикував багато організацій, до яких належу, і навіть деякі, з якими я не маю пов’язання через їх надмірні витрати, оскільки вони постійно працюють зі збитками. По правді кажучи, таких дуже багато організацій існують і виживають лише завдяки фінансовій жертовності й довгостроковому баченню наших батьків і матерів.
Однак цей капітал не триватиме вічно. Тому, коли я наближаюся до своїх золотих років з моєю вірою в гени моєї матері (вона дожила до 99), я маю надію, але дуже стурбований майбутнім наших громад. Очі більшості наших фондів звернені на Україну. Але хто буде фінансувати майбутнє наших власних громад, які не менше важливі за інституції в Україні? Наші діти? Я сумніваюся.
Ми, звичайно, маємо бути трохи розумнішими, ніж фундація, яка не може і не хоче пожертвування акцій, облігацій або взаємних фондів. Ми також повинні відкрити очі на особисте збагачення і викрити його, щоб зупинити. Життя для громади дуже відрізняється від життя з громади. Усі виграють від громадського життя. Обмежимося перевагами духовними. Ці питання займають мій розум все більше і більше, в результаті чого я стаю запальним і старим. До речі, чому ми називаємо їх золотими роками, коли насправді кожного ранку ти прокидаєшся з новими болями?